Історія

Територія району – 1198 кв.км. (4,2 % площі Київської області)
Населення – 81,3 тис. чол.
Населених пунктів – 46

Об’єднана територіальна громада – 2
селищних рад – 1
сільських рад – 16
Промислових підприємств – 6
Сільськогосподарських підприємств – 35
Фермерських господарств – 119
Шкіл – 25
Аптек – 12
Фельдшерсько – акушерських пунктів – 23
Будинків культури та клубів – 36
Бі6ліотек – 36

Броварщина, історичні землі якої містяться в чарівному куточку України, між річками Десною, Дніпром і Трубежем, здавна була заселена людьми. Край займає визначне географічне положення на Лівобережжі, навпроти Києва, що й визначало за всіх часів його мінливу долю.

Ще в середині першого тисячоліття нашої ери римські джерела називали історичні землі у трикутнику Київ-Чернігів-Переяслав початками Русі, всього східно ­ слов’янського етносу. Понад тисячу років у непорушних пралісах Броварщини жило одне з найбільших давньослов’янських племен — сіверці, яке з часом утворило Чернігівське, Переяславське і Новгород-Сіверське князівства.

Із Х ст. розпочалося посилення вплину київської княжої влади на сіверський люд Броварщини. За князя Володимира Великого по Десні, Остру, Трубежу будуються гради, де селяться “на прокорм” запрошені з інших країн “знатні мужі”.

За подальшого часу (XI – XII ст.) відбувалося масове заселення краю монахами київських і переяславських монастирів. То була вже тотальна церковна колонізація язичницьких земель, бо сліди давніх поселень монахів трапляються майже в кожному броварському селі. Для хворих і немічних монахів броварська земля була землею обітованою, “Богом даною”, Богданівкою билинного часу. І хоча не раз сюди заходили печеніги, половці, та на землях між Десною і Трубежем розросталися осідки мужніх броварів. Майже всі сучасні села постали із давньоруських поселень-градів — Княжичі, Бровари, Літки, Русанів, Світильня, Гоголів, Заворичі, Семиполки, Рожни, Рожівка, Літочки, Свиноїди, Требухів, Погреби, Калита, Богданівка, Димерка, Зазим’я, Рудня та ін.

Після нетривалого правління різних татарських васалів край перейшов у володіння князя Романа Брянського. А вже з 1362 р. київський князь Володимир Ольгердович передав землі між Десною, Остром і Трубежем під владу князя Юрія Половця. Князь збудував свою резиденцію-двір на пагорбах поблизу Рожнів і прибрав ім’я князя Половця-Рожиновського. До того часу належать і перші писемні згадки про Рожни, Світильне, Літки. Від 1393 р. ці землі отримав князь Дмитро Сокира — соратник литовського князя Вітовта.

У польських люстраціях 1616, 1620 та 1635 рр. зафіксовано всі назви сучасних населених пунктів. На початку XVII ст. розпочалося ополячення краю та водночас відновлювалися колишні монастирські володіння. У відповідь місцеве населення йшло боронити свої споконвічні права до повстанських загонів Косинського, Наливайка, Тараса Трясила, брало участь у козацьких походах гетьмана Петра Сагайдачного разом із місцевими провідниками Іваном Сулимою, Носачем, Аксаком, Рожиновським. Кульмінацією цих подій стало повстання 1638 р. під проводом нашого земляка Якова Остряниці.

Наступне десятиріччя було періодом відносного спокою. Розросталися тоді козацькі сотні Бровари, Гоголів, Світильне, Заворичі, Калита, Семиполки.

Із початком Хмельниччини у Гоголеві, Броварах, Заворичах створювалися козацькі сотні, що в складі Київського полку брали участь у битві з литовським військом під Лоєвом. Після укладення Переяславської угоди броварські землі щедро роздавали російським воєводам і генералам: Трубецьким, Вольським, Девієрам, Кантакузеним, Лонухіпим, Херасковим.

Російські землевласники з часом втратили свої володіння, що перекуповували родинами української старшини Дараганів-Галаганів, Танських, Солонин. Центром регіону було сотенне містечко Гоголів Київського полку, що зросло на ярмарковій торгівлі. Містечками стали ярмаркові Бровари, Літки. Козацькі села мали власне урядування Розвивалися також монастирські вотчини.

У 1786 р, було запроваджено кріпацтво, і броварські землі перейшли до “казни” та до рук петербурзьких вельмож Хованських-Алфер’євих, Трепових. Панщина, відробітки казенних селян спричинилися до занепаду національного господарського життя.

Водночас серед нашого народу жила непокора колонізаторам, віра у волю і незалежність. Перша половина XIX ст. пов’язана з іменем Тараса Шевченка, який уособлював незгасну віру в прийдешню волю. Великий поет бував у багатьох броварських селах. Його поеми “Катерина”, “Сотник”, “Княжна” мають броварську основу.

Скасування кріпацтва 1861 р. зумовило бурхливий розвиток господарського життя. За наступного десятиріччя населення сіл зросло у кілька разів. Утверджувалися капіталістичні відносини, формувалися невеликі містечка — Гоголів, Бровари, Літки, Семиполки. Край належав до Остерського повіту Чернігівської губернії у складі Броварської, Гоголівської і Семиполківської волостей. Через наші землі пролягала залізниця (збудована 1867 р.) і Санкт-Петербурзьке шосе (1861).

В усі часи за різних обставин відбувалась еміграція населення з Броварщини до інших областей, країн, іноді в значних масштабах. У XVII ст. — до району Пирятина й Чугуєва, наприкінці XVIII ст. — на Дон, пізніше до Таврії, у середині XIX ст. — на Кубань, а згодом — у Заволжя, Сибір, на Далекий Схід.

За періоду Української гетьманської держави броварські землі адміністративно належали до Київського полку, після остаточного поневолення України Російською імперією — до Київського намісництва, у 1807 – 1917 рр. — до Остерського повіту Чернігівської губернії. За постановою уряду Української Народної Республіки 1918 р. із введенням нового адміністративного поділу задніпровські землі на 20 верств від Києва ввійшли до складу Київщини. На кілька років Бровари були включені до міської смуги Києва. Уже в УРСР, після створення району 1923 р., функції його центру перейшли до Димерки, яка стала Великою Димеркою. У 1937 р. Бровари знову стали центром Броварського району.

Становлення району збіглося з новою економічною політикою радянської влади. Відроджувалися господарства, зруйновані лихоліттям Першої світової та громадянської воєн. У селах району створювалися міцні господарства з власною переробкою продукції. Водночас із економічним піднесенням відроджувалось і духовне життя, відбувалася українізація освіти, культури. Великого розмаху набуло становлення семикласної системи навчання.

У 30-х роках розпочалася суцільна колективізація району, що тривала до 1934 р. У багатьох випадках вона набирала ознак примусової. Так звані перегини у політиці регулювання земельних відносин на селі призвели до страшного лиха для українців — голодомору 1933 р. І тоді, і пізніше, за років передвоєнних масових репресій, загинули сотні наших земляків. Неподалік Броварів, у Биківні, міститься найбільше в Україні поховання репресованих громадян, знищених енкаведистами.

Із початком Великої Вітчизняної війни Броваршина опинилась в епіцентрі подій. Із перших днів липня до 14 вересня 1941 р. у Броварах розміщувався штаб Південно-Західного фронту (командуючий – генерал армії М.П.Кирпонос), штаб Українського прикордонного округу, інші військові управління. Німецькі війська окупували район 19 вересня 1941 р. Рівно через два роки — 19 вересня 1943 р. — почалось його визволення частинами 38-ї армії Степового фронту.

За офіційними даними, під час війни загинуло 7145 жителів району, кожен другий чоловік призовного віку. Тисячі жителів вивозили на примусові роботи до Німеччини, а під час відступу у вересні 1943 р. окупанти спалили 12 тис. селянських дворів.

За ратні подвиги у Великій Вітчизняній війні дев’ятеро наших земляків вшановано найвищим воїнським званням Героя Радянського Союзу.